Мій прадід Пейтер Шимон на початку ХХ ст. мав дубовий ліс, землю, велике ґаздівство і нерухомість, яку ймовірно здавав в оренду. Мав два вози: один для щоденних потреб, інший — з кованим декором — для свят аби з дружиною Барбарою і шістьома дітьми їздити до церкви, про яку, до речі, теж дбав. Так, він задонатив — як зараз би сказали — на церковну браму, на якій досі пише “Фундатор Peter Simon”. Чим не чудовий початок для доброго спадку і небідного життя дітей і онуків прадіда Пейтера, і чому я, внучка його третього сина Зіґмунда, не маю ані лісу, ані бодай чогось зримого. То де ж мій дубовий ліс?


Тут українці розводять руками і розуміюче схиляють голову, бо з нами сталася радянська країна. У моєму випадку найпізніше: у листопаді 1944 року совєти зайняли Закарпаття і дубовий ліс зі всім нажитим добром (окрім кованого воза, який прадід сховав) було націоналізоване.
У Threads я запитала “Спадкоємцями чого ви б могли бути якби не совєти?” — треба сказати у мене там 158 читачів — і отримала майже півтори тисячі відповідей і півмільйона переглядів. Люди писали, що їхні родини мали млини, ліси, маєтки, пекарні, корчми, тютюнові поля, сади, квартири, будинки, винокурні, землі (багато землі, бо ж то основа капіталу!), титули, виноградники, заводи, майстерні, пивоварні, олійні, конюшні, шахти, бібліотеки, мистецтво, золото, ікони та інші атрибути небідного життя…Звісно, це не можна вважати правдивим соцопитуванням, але й не виглядає, що всі кинулись придумувати собі небідне минуле.

Це дуже щемко читати, бо за 2-3 покоління українцям вдалось надбати багато і це свідчить про нашу зарадність, підприємливість і вміння давати собі раду. Тим болісніше втрачалось надбане: викорчовувати сад, де планував збирати яблука з внуками — направду жахливий досвід.

Окрім матеріальних статків ці люди з початку ХХ ст. мали передати нам щось не менш важливе: довіру до світу і до системи (працюєш — будеш мати), спокій, вміння планувати на далеко і мріяти, цінність тягло дбати не тільки про себе й свою родину, але й про спільноту й культуру своєї країни. Але, разом з садами, викорчовувалась і здатність довіряти світу, мати мрії про майбутнє: впевнене, тривале і щасливе. І ми це все успішно успадкували.
Old money — старі гроші або ж спадкове багатство — це не тільки про кількість грошей на рахунку, скільки про виховання та ставлення до ресурсів, які передаються з покоління в покоління. Це насамперед спосіб мислення, який авжеж формувався у середовищі достатку, що й визначило основні його риси:
Страх у спадок (замість лісів і маєтків)
Розгляньмо тезисно, чому стан “старих грошей” в Україні не мав шансу відбутись.
В Україні немає бізнес-династій старших за бодай 50 років. Очевидно цей процес не розпочався в один день, а тягло тривав століттями, однак за Яном та Аллайдою Ассман — комунікативна пам’ять* нам тут важливіша і вік їй 100 років найбільше.
1917–1928
Прихід більшовиків майже цілковито знищив українську економічну еліту. Землі та маєтки націоналізували. Хто встиг — емігрував, хто ні — переважно були вбиті. Почалася повна деформація поняття “приватна власність”. Бо ж приватна власність означала, що ти вільний діяти й мислити відосібно, приватно, а отже, — поза контролем, як пасує тобі, твоїй родині і твоєму ґаздівству. В цьому більшовики резонно вбачали небезпеку. Коли ти стоїш на своїй землі і маєш певність, що її ніхто не зможе забрати — це спонукає бути сміливим, зрощує пасіонарність і бажання діяти. Ця базова довіра до світу дає можливість мати мрію про добре майбутнє для себе і своєї родини.
Тут окремо згадаю про НЕП — ковток свіжого повітря для економіки і початок формування приватного капіталу. Тут стало зрозуміло, що ця мрія таки може бути реальністю. З’явилось багато приватних підприємців — непманів, які почали формувати приватний капітал і рухати економіку в бік капіталізму. Тут зароджувались родини, які за інших обставин могли стати гроном українських старих грошей.
1929–1937
Цей період найсильніше вдарив по потенційних “старих грошах”. Заможних непманів у місті і більших ґазд у селі — “куркулів” — знищували фізично. Тут вкорінюється травма й боляче засвоюється логічне переконання: гроші = небезпека.
1932–1933
Великий Голод тільки укріпив це судження: виживуть найпокірніші й ті, хто співпрацює з ворогом. Приватна власність, надбання, власні інтереси — стали тотожні смерті, відтак комунікативна, а далі й та довша, культурна, пам’ять вбетонувала: будь-який капітал — це сором, страх і небезпека. Дбати про себе й свою родину стало майже неможливо, а про свою спільноту — й поготів. Довіра до світу зникала, разом з можливістю планувати й мріяти.
1939–1950
Тотальний дефіцит, руїни, масові депортації. Початок холодної війни з усіма наслідками: будь-які контакти з кимось з того боку завіси викликали підозру. Переконання : “не буди лихо, поки тихо” — читай: не привертай увагу, будь як всі, “не висовуйся” обирається як стратегія виживання. Мрії ховались на дно душ і шухляд.
1950–1980
Життя на базовий мінімум: демонстративне споживання засуджувалось, всі “діставали ” з-під прилавка й тішились на кухнях, що вдалось урвати меблі, посуд чи добрі колготки. На противагу старим грошам, які не стались, зароджувались нові — підозрілі, метушливі й напівкримінальні. З’являлось дві реальності: сіра однакова скромність життя і тіньова гонитва за дефіцитом. У цих перегонах часу й місця на планування та мрію теж було небагато. Статок вважався ознакою доступу до благ, що було підозріло, а також тим, про що не говорили вголос і позірно соромились.
Початок бізнес—процесів без встановлених правил гри, формування першого капіталу: вибудовування структури, недовіра, швидкі гроші і страх їх втратити.
У 90-ті з нами по сусідству в Ужгороді жив чоловік, який мав пригнаний мерседес, бо займався “папіросами” (Ужгород-бо — прикордонне місто). І вдома говорилося, що в нього є гроші, але нема спокою і він спить зі зброєю під подушкою. На вигляд мені дитиною той сусід зовсім не виглядав чимось стурбованим, радше навпаки. Але переконання про “великі гроші — це небезпечно й соромно” я собі малою запам’ятала. І так формувалася вже цілком приватна низька культура стосунків з грішми. Дослідження Загорій Фундації підтверджує: досі 36% українців пов'язують багатство з корупцією, а недовіра до чесності збагачення домінує. Я б це масштабувала до явища засудження будь-якої активної позиції. Проактивність навіть у мої шкільні роки (а це початок 2000-х) сприймалася радше як щось негативне: “Тобі найбільше треба?”. Вважаю це росте саме з цієї епохи: будь-яка пасіонарність зчитувалась острахом, іронічно й з тим, аби присоромити.
Мережа окреслює поняття нових грошей — як капітал, зароблений самостійно в межах одного покоління, а не отриманий у спадок. Тут також окремо варто згадати (напів)кримінальні способи збагачення через націоналізацію держмайна або ж корупцію. Міленіали пам’ятають мем про малинові піджаки і “пальці віялом” — атрибути нових олігархів. Тут згадаємо про те, що олд мані — це коли у спадок передавались не так купюри чи золото, як спосіб взаємодії з ними, спокій (авжеж від їхньої наявності) і впевнений погляд на світ без потреби комусь доводити хто ти і що тут робиш. Представники нових грошей не отримали цей майндсет у спадок, вони заробили гроші, але часто потребують самоствердження й демонстрації свого статку, наче хочуть валідації на такий спосіб життя у суспільства.
Якщо винести за дужки злочинні способи збагачення, то нью мані — це закономірний процес формування нових капіталів. Сьогодні часто це люди, які вперше в родині подолали травму бідності і вчаться дозволяти собі більше. Бо українцям просто нізвідки було успадкувати правильні практики поведінки з капіталом, тому представники “нових грошей” вчаться це робити самостійно.
І саме з таких родин повільно, як все якісне і складне, формується новий стан українців: свідомих людей зі статком, які знову інвестують у мрію: бажане майбутнє не тільки для себе, але й для спільноти.
Коли чуємо олд мані — логічно відразу думаємо про капітал, предмети розкоші і кашемірові светри. Однак є кілька типів капіталу, і якщо з економічним українцям історично справді складно, то з іншими справи трохи ліпші.
Французький соціолог П’єр Бурдьє виділив чотири типи капіталу — економічний, культурний, соціальний та символічний — які впливають на самоусвідомлення, доступ до можливостей, мереж і статусу.
Безпосередньо конвертується в гроші та права власності (акції, нерухомість, фінансові активи). Найкраще піддається кількісному вимірюванню і лежить в основі інших форм капіталу.
Сукупність нематеріальних культурних ресурсів, знань, навичок та інтелектуальної переваги. До цього належать знання, виховання, мова, освіта. Позаяк її найважче вкрасти/викорінити (і найлегше приховати) і він не є намацальним, родини інтелектуалів з добрим культурним капіталом в Україні таки є.
Тривалі зв’язки у спільноті, горизонтальні мережі довіри, спільнотність, яка дає можливість колективної підтримки, захисту і розвитку. Соціальний капітал є критично важливим для здорового громадянського суспільства. Історія від 2004 і далі свідчить: українці добре співпрацюють під тиском зовнішньої загрози, вміють солідаризуватись і швидко будувати горизонтальні мережі. Це сформувалось авжеж не від простого життя, однак цю цінність маємо навчитись масштабувати.
Довіра та репутація. Тут нам складно, бо зрощення довіри можливе у безпечних умовах, де правила гри стабільні, а суб'єктність — недоторкана.
Old money по-українськи — це не про економічний капітал, а про збереження себе і своєї ідентичності у хаосі ХХ і початку ХХІ століття. Це насамперед про тяглість і довіру. Оксана Забужко писала, що для багатьох мешканців Старої Європи звичним є дістати з горища листи, які прадід писав до прабабусі. Для українців у більшості випадків (за дуже мізерним і радше випадковим винятком) не те що листів, а й самого горища не добудешся. Звідси маємо прикрий спадок у цінностях й переконаннях:
Спитати себе: який спадок хочемо передати своїм дітям.
Інвестувати в освіту, досвід, вчити довірі і добрим стосункам з грошима, вчити себе (насамперед себе!) мислити далі і будувати бажану перспективу вже віднині.
Ми у ЗМІN сприймаємо капітал ємко: нам ніколи не йдеться лише про гроші, а про вплив і зміни, які ці гроші каталізують. Бо на місці викорчованого саду треба садити нове, поливати, плекати, обтинати (разом зі зневірою в те, що там бодай щось виросте!), захищати і мріяти про спільне збирання ренетів Симиренка через 20-30-40 років. Ми — спадкоємці багатьох шкідливих упереджень і страхів, але мусимо складати у скриню для нащадків кращі практики, здатність бачити на далеко, планувати і мріяти — бо це будуть добрива для зрощення нашого саду, якого вже не подужають знищити.
Аби ріс капітал, потрібна довіра до себе і до інституцій. Чіткі й стабільні правила гри. Маємо навчитись довіряти і збільшувати свій радіус довіри з кола сім’ї до рівня країни. Це повільний і складний процес, якого нас ніхто, окрім нас самих, не навчить. У нас унікальні обставини і це радше не дуже добра новина. Та добра новина в тому, що цей процес вже триває: формуються осередки, центри тяжіння в громадському, освітньому та бізнесовому секторах, які тягло й послідовно працюють над тим, аби українці наново вчилися довіряти собі, своїй спільноті і, зрештою, своїй країні. І саме це стане трампліном для стрибка розбудови всіх видів українського капіталу. І саме це нам варто передати у спадок своїм дітям.
.png)