Мешканці, що наважились діяти. Досвід реставрації

Розмова "Мешканці, що наважились діяти. Досвід реставрації" відбулася в рамках відкриття виставки “Дім змін” під час Днів європейської спадщини. 

Спікери(ки): художниця-реставраторка Ірина Гірна, архітекторка Олена Курець та підприємець Володимир Третяк. Модераторкою заходу була культурологиня, директорка Муніципального мистецького центру Ляна Мицько. 

Головна мета розмови — показати, як відновлювати та зберігати історію свого будинку, навіть якщо він не має статусу культурної пам'ятки, та як робити це самостійно і без шкоди. Пропонуємо вашій увазі стислий виклад основних моментів розмови

З чого варто почати зміни у власному будинку? Що може стати першим кроком?

Ірина Гірна: Насправді все починається з бажання. Достатньо однієї людини в під’їзді, яка починає “заражати” інших своєю ідеєю. Це може бути пошук деталей — орнаменту під фарбою, старого вітражу, візерунків. Для мешканців це часто стає відкриттям: ніби знайшли скарб, який був поруч, але його ніхто не помічав.

У кожного будинку є власна усна історія. Люди пригадують, як виглядали стіни в дитинстві, які розповіді передавалися від бабусь чи батьків. Ми ніби витягуємо на поверхню пам’ять про будинок. І коли знімаємо шари радянської фарби та відкриваємо автентичний розпис — це момент, коли оживає душа дому.

Буває й інакше — коли ми зовсім нічого не знаємо про будівлю. Тоді, відкриваючи ці сліди минулого, ми фактично переписуємо історію Львова. Адже якщо в підручниках написано, що, наприклад, готичний Львів згорів, а ми знаходимо муровані кам’яниці з того часу — то ніби відновлюємо забутий пласт міста. Це робота з тим, що свідомо чи несвідомо було приховане, витіснене або маргіналізоване. Тому, можливо, доречним буде назвати цей процес своєрідним ресайклінгом історії.

Ляна Мицько: Мене останнім часом не відпускає ця тема — ресайклінгу свідомості. Бо йдеться не лише про те, щоб фізично прийти, щось віднайти й переосмислити. Спершу люди працюють зі своїми власними сенсами, внутрішніми уявленнями й пам’яттю.

Володимире, а як у вашому під’їзді зародилася ідея реставрації й цього “ресайклінгу своєї свідомості”, а потім і сусідів?

Володимир Третяк: Почалося все з ліхтаря — скляної стелі у під’їзді, яка вже була у дуже поганому стані. Це сталося у 2019 році. Я завжди цікавився архітектурою, тож вирішив знайти фахівців. Вийшов на реставраторку Марію Шумську-Барвінок, вона зробила кошторис. І тут почалося найважче — переконати сусідів та знайти кошти. 

Що давало вам натхнення йти далі?

Володимир Третяк: Найперше — саме місто. Львів багатий на деталі. Варто просто підняти голову, подивитися на балкони, двері, ліпнину. Коли бачиш відреставровані під’їзди чи фасади, думаєш: “А чому в нас не може бути так само?”.

А ще надихала підтримка сусідів. Навіть ті, хто спочатку був байдужим чи проти, згодом починали цікавитися, долучалися наступного разу. Це дуже мотивує.

Ляна Мицько: Я можу підтвердити: якщо ви хочете змінювати простір навколо себе і навіть розумієте, що це може бути не про далеку перспективу для вас, а радше про кайф від цих змін тут і зараз — тримайтеся за той хвостик і робіть. Бо це справді речі, які дуже надихають. Потім ви повернетеся туди ще раз, уже, можливо, в статусі відвідувача — у ці приміщення, під’їзди, інституції. І вам там буде трохи легше.

Олено, хто зазвичай стає рушієм змін у будинку?

Олена Курець: У нашому випадку це була співпраця. Я відчула, що “мені не все одно”. Живу у гарному будинку, а він розвалюється — і мене це боліло. Володимир більше орієнтувався у технічних питаннях. Разом ми стали рушійною силою.

Але в будь-якому будинку достатньо однієї небайдужої людини. Не обов’язково, щоб вона тут жила все життя. Якщо є бажання зробити простір кращим, це підхоплюють інші. Люди починають надихатися прикладом.

У процесі, мабуть, не обходилося без конфліктів?

Олена Курець: Так, конфлікти були. Хтось казав: “А навіщо це все?”, інші — “Я грошей не дам”. Ми намагалися говорити, пояснювати, показували фотографії прикладів. Інколи доводилося кілька разів іти до тих самих сусідів.

Але з часом навіть ті, хто спочатку категорично відмовився, казали: “Може, наступного разу я теж долучуся”. Це теж результат.

А як ви шукали кошти? Чи легко було знайти фінансування?

Володимир Третяк: Дізналися про міську програму співфінансування, де частину витрат бере на себе ЛКП, частину — управління охорони історичного середовища. Я подав документи, було кілька уточнень, але зрештою нас включили до списку.

Попри фінансування, яке ми отримали, потрібно було залучити кошти серед мешканців. Багато хто казав: “Нащо це потрібно?”, інші взагалі не хотіли брати участь. Але ми пояснювали, показували фото успішних кейсів. Урешті зібрали кошти: частину дали мешканці, частину покрило ЛКП і управління охорони історичного середовища. З 18 квартир п’ятеро відмовилися платити, але решта підтримали, і цього вистачило.

Цей ліхтар став нашою першою перемогою. Коли ми побачили результат, зрозуміли: можемо робити більше. І це дало поштовх іншим ідеям.

А чи є можливості міжнародної підтримки?

Ірина Гірна: Так, є. Наприклад, House of Europe, ЮНЕСКО, польський уряд. Це програми, які дають кошти на відновлення культурної спадщини. Звісно, це довгі й непрості процеси, де треба багато документів, терпіння. Але вони реально працюють. І головне — правильно пояснити, чому саме цей будинок і ця громада важливі.

‍Де межа між тим, що можуть зробити мешканці, і тим, де вже потрібні професіонали?

Ірина Гірна: Нас зараз уже значно рідше кличуть після майстрів. Це означає, що нас чують, і це дуже позитивно: завдяки дослідженням нас почали сприймати серйозніше. Тепер і дизайнери, і мешканці дедалі частіше розуміють, що варто спершу запросити реставраторів, а не майстрів.

Ми спеціально запрошуємо людей у різні під’їзди, аби вони спробували, що таке реставрація. Для нас це важливо, бо коли мешканці самі беруться розчищати фрагмент розпису, вони починають розуміти складність процесу. Ми пояснюємо основні принципи, розповідаємо, як відбувається робота. І тоді люди бачать: якщо на стіні є тріщина чи шрам від фарби, його не треба замазувати чи перетворювати на “новеньку копійку”. Це слід історії, і не слід його боятися.

Звісно, існує межа. Мешканці можуть зробити чимало: почистити стіну, допомогти під час толоки, прийти на майстер-клас. Інколи вони самостійно відчищають шматок стіни від фарби, щоб глянути, що ховається під нею. Це важливо, бо тоді люди відчувають себе частиною процесу. Але коли відкривається розпис — треба зупинитися. Його не можна залишати відкритим, інакше він почне руйнуватися. Потрібно законсервувати, укріпити — а це вже робота для реставраторів, які мають знання, матеріали та технології. Інакше можна завдати непоправної шкоди.

Тому ми завжди пояснюємо: мешканці можуть активно долучатися до простих робіт, але якщо бачите щось цінне — варто звернутися до фахівців. Це баланс між участю громади та відповідальністю професіоналів.

Чи залучаєте ви інших фахівців, окрім реставраторів?

Ірина Гірна: Так. Реставрація майже завжди відбувається у співпраці. Є архітектори, які відповідають за конструктивні рішення, є дизайнери, які пропонують сучасне бачення простору, і є ми, реставратори, які дбають про автентичність. Лише в такій команді можна отримати результат, де і збережене минуле, і враховане сучасне.

У Львові є чудова організація Restare, яка свого часу буквально рятувала двері зі смітників. Зараз на Персенківці вони мають величезний склад цих дверей: частина вже використовується в об’єктах, інші чекають на реставрацію та нове життя.

Ляна Мицько: Дякую дуже за увагу. Дякую, що ви прийшли. Бережіть своє місце, бережіть себе і будьте здорові. Дякую вам.

‍